allanhan (allanhan) wrote,
allanhan
allanhan

о языке и мове

Возможно, это изображение (текст)Колись давно я посперечався з одним московським шовіністом. Темою тих гарячих дебатів була приналежність М.В. Гоголя до російської культури, у зв’язку із чим я запитав, чи не маємо ми, українці, хоча б якогось мізерного права на літературний спадок свого великого земляка? У відповідь несподівано, так що я аж підскочив, пролунав істеричний крик: «Ні в коєм случає! Ето Русскій пісатель, потому что он пісал на русском язикє!» - «Ну що ж, - відповів я, - а як в такому випадку щодо малярства? Наприклад, вірменин Айвазовський (Айвазян), грек Куінджі або Рєпін, що походив із слобожанського козацького роду – усі вони проживали в Україні і писали Україну, то може ми хоч на них маємо якісь права?» - «Отнюдь! - єто ісключитєльно русскіє художнікі!» - «Бо писали свої картини на русском язикє?» спробував іронізувати я. Далі ви не можете уявити собі реакцію мого співрозмовника: він розмахував руками, наче сервантесівський вітряк, волав немов би вкушений крокодилом бегемот, бризкався слиною не гірше ісландського гейзера! Мій кум, який був присутній при цьому, злякався і втік у сусідню кімнату. Така от реакція московського шовініста на те, що я, на його думку, посягнув на святе.
І от на цьому тлі мене дуже засмучує думка, висловлена колись Вольтером, нібито українці майже не дали світові видатних діячів культури, хоча, можливо, сказав він це на догоду Катерині II, яка з ним листувалася. Сумні роздуми на цю тему привели мене до наступних думок.
Усе, що Україна дала світовій спільноті в царині культури, просто-запросто найбезсоромнішим способом було привласнене Московщиною. Історія, яку нам впихали у мозок з самого дитинства, писана в Москві і заснована вона ще на побрехеньках Петра з Катериною, що згодом вилилася в копроліт великодержавної офіційної точки зору, в якій взагалі немає місця Україні – хіба що як московській глушині, десь на її околицях, яка й існує лише завдяки її добрій волі. І донині на будь яку нашу спробу відновити істину з Москви лунають гнівні звинувачення у «переписуванні історії» - це вже навіть стало їхнім фірмовим кліше. Так от московська історія дуже не любить згадувати про те, що найкращий їхній математик Лобачевський мав українське коріння, і що найкращий їхній композитор Чайковський походив з українського козацького роду Чайок – та й взагалі все, що стосується України, в цій історії замилюється і розмивається у вирі словоблудства. Спробуйте почитати у рос. «Вікіпедії» статтю про Казимира Малевича, який сам вважав себе українцем – так от в московському викладенні чи не половина статті присвячена намаганням довести, що Малевич українцем не був. І так всюди і в кожній дрібниці.
Отже пишу, подумки опонуючи Франсуа-Марі Аруе, відомому світові як Вольтер.
Не стану згадувати філософа Григорія Сковороду, на якого Московщина, як не дивно, так і не наклала свою загребущу лапу. Не стану поминати і листування між Хмельницьким та Кромвелем, бо це не дуже стосується культури. Але ж пригадаю, що російська педагогіка цілком – це українці Ушинський, Сухомлинський та Макаренко, хоча останній був за сумісництвом ще й чекістом. Що Достоєвський за походженням малорос, втім як і «нєістовий Віссаріон» Белинський. Про те, що найкращий, на мій погляд, письменник Антон Чехов у перепису 1897 року сам записався українцем, а в автобіографії сказав так: «я родился в живописном украинском городе Таганроге».
Не люблять у Москві згадувати про те, що славетний адмірал Нахімов насправді Нахіменко, як не згадують про українство киянина Ігора Сікорського і про те, що Корнєй Чуковскій народився Миколою Корнійчуком (росіяни пишуть - Корнєйчуков) – та й чи мало наших видатних співвітчизників приписано московитами до свого активу? Радянська ракетна програма, якою так пишаються нинішні московити, створена майже виключно українцями, починаючи від Олександра Шаргея (Юрія Кондратюка) і до самого Сергія Корольова.
Загалом можна стверджувати, що Московія підгрібає під себе усе, до чого може дотягтися. От уже й у посольстві РФ намагалися назвати Тараса Шевченка «русско-украинским поэтом». Не маю жодного сумніву що вони б поцупили і Навої разом із Нізамі та з Шота Руставелі, бо свого часу усі вони мешкали на території імперії, але ж тут халепа – мова, якою вони писали зовсім не підходяща. А от ми, українці, - не знаю, чим це обумовлено – добровільно відмовлялися від свого і клювали на оту дешеву приманку.
І ще – особисто я цим питанням не переймався, - але от мені згадалося, що якийсь з етнографів сказав, що у природі не існує російських народних пісень. Тобто є такі, що такими вважаються, але більш уважний погляд на ці пісні виявляє, що вони мають своїх авторів, причому частенько це автори єврейського походження, але пісні зараховані не як єврейські, а як «русскіє народниє». Мене це зовсім не дивує, бо на створення народної творчості потрібні віки, але ж самі «русскіє» з’явилися лише наприкінці XVIII століття по височайшему повєлєнію Катерини II. Тоді імператриця вирішила, що Російська Імперія має бути заселена відповідно російським населенням, отже і видала указ вважати фіно-угрів і тюрків, якими і були московити, «ісконно русскімі». Ну і скажіть, як мордва чи татари могли б створювати русскіє народниє пєсні з традиційними люлями, або танці? От у кавказьких народів є лезгинка, в угорців – чардаш, а у нас – славнозвісний гопак. А чи існує щось подібне у московитів? Так що у населення Московщини могли виходити лише мордовські та татарські пісні – а як інакше? Втім, відповідні приклади все ж існували. Скажімо, пісня нібито народна «Во поле берёзка стояла» (куди вже народніше!) вперше з’явилася у 1790 році в збірці Львова-Прача, а в 1815 році «русскую народную песню» підрихтував казанець Нігмат Ібрагімов, у зв’язку із чим Євген Євтушенко свого часу написав:
«К сожалению, мало известно,
Но достоин тот факт пьедестала,
Что татарином создана песня
«Во поле берёзонька стояла».
И за это, мой названый брат,
Честь тебе, Ибрагимов Нигмат.»
Гадаю, для багатьох стане несподіванкою той факт, що найвідоміший романс «Очи чёрные» разом із піснею «Помню, я ещё молодушкой была» написав для них український поет Євген Гребінка.
Хоча взагалі треба визнати, що російська культура – явище досить значне і привабливе, але ж, у зв’язку із вищезгаданим, варто не забувати, що протягом століть в імперії українська мова нищилася і нівечилась – от багато хто із наших митців був вимушений підлаштовуватись під обставини.
А взагалі-то саме «русскіє» у власну культуру вкладатись не особливо напружувались. Варто пригадати, що їхню літературну мову започаткував татарин Карамзін (Кара-Мурза), який згодом написав для них ще й видуману Катериною історію, якою вони користуються досі, та ще й виправдовують викладеними там забаганками нинішню власну агресію.
Дуже показово і те, що словник їхньої мови для них склав данський німець Даль. Доречи, Даль видавав його у 1840 році як «Толковый словарь великорускаго наречія русскаго языка», а не «живого великорусского языка» як нині - відчуваєте різницю у назві? До того ж, я не зміг знайти згадок в російських джерелах про це перше видання. А от чому словник для московитів склав німець? – мабуть тому, що самим московитам до свого язика справи не було, а еліта взагалі воліла по модньому спілкуватися французькою, хоча і французьких словників вони не створили.
В подальшому словник Даля коригували інші «русскіє» - Грот, Шейн та Вольф, а слідом за ними і славетний Бодуен де Куртене, - від часів яких словник і став трактувати вже не «наречіє», а «живой велікорусскій язик». Як бачимо, над словником працювали суцільні росіяни – просто поголовно. А от аби у посполитих не виникали зайві питання по «нарєчію», то у рос. «Вікіпедії» перше видання помічено не 1840 роком, а 1861-м. А тих, насправді перших, де йде про «нарєчіє», - немовби і не існувало.
Далі можна пригадати, що найбільш значущі рос. поети – це ефіоп Пушкін та шотландець Лєрмонтов (із роду Лермонтів). В цей же ряд добре вписується німець Фонвізін (Фон Візен). А якщо піти далі, то тут побачимо ще одного німця, Карла Брюллова (Брюлофф), еврея Левітана, що першу енциклопедію видали Брокгауз з Єфроном – і це, як можна здогадатися, далеко не всі «русскіє» в рос. культурі. Їхня історія переповнена прізвищами на кшталт Бірон, Беринг, Бєлінсгаузен та Крузенштерн. Тільки от про німців пам’ятають, що вони німці, а нас просто зарахували в одіннарот, а коли ми чинимо спротив таким спробам асиміляції, то використовують це як привід до війни з нами – це начебто дає їм право називати нас фашистами і безкарно вбивати, хизуючись при цьому своєю «шляхетністю»
Subscribe

  • (no subject)

  • (no subject)

  • (no subject)

    8 травня - День примирення та скорботи. Ми не пробачили - нацизм. Ми не пробачимо - рашизм.

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments